У 1830 році французьким хіміком Шарлем Соріа були винайдені фосфорні сірники, що складалися із суміші бертолетової солі (калій хлорату, KClO3), білого фосфору та клею. Ці сірники були дуже вогненебезпечними, оскільки могли спалахнути навіть від взаємного тертя у коробці або під час тертя об будь-яку тверду поверхню, наприклад, підошву чобота. Саме до того часу належить англійський анекдот, в якому цілий сірник каже іншому, напівобгорілому: «Бачиш, чим закінчується твоя погана звичка чухати потилицю!»
Сірники Соріа не мали запаху, проте були небезпечні для здоров'я, оскільки білий фосфор дуже отруйний. Цим користувалися багато самогубців для зведення рахунків із життям; вони знімали намазку з голівок сірників і ковтали її. Але все ж таки основним недоліком сірників і Уокера, і Соріа була нестабільність запалювання – час горіння голівки був дуже малим.
Шарль Соріа
Вихід знайшовся у винаході фосфорно-сірчаних сірників, голівка яких виготовляли у два етапи. Спочатку заготовку вмочували у суміш сірки, воску або стеарину, невеликої кількості бертолетової солі та клею, а потім у суміш білого фосфору, бертолетової солі та клею. Загоряння фосфору запалювало суміш сірки і воску, яка горіла більш повільно і від неї загорялося тіло сірника. Але й ці сірники залишалися небезпечними не лише під час виробництва, а й за використання – погашені сірники продовжували тліти, що призводило до частих пожеж. Цю проблему вдалося вирішити, просочивши деревину сірника амоній дигідрогенфосфатом (NH4H2PO4). Такі сірники стали називати імпрегнованими (англ. impregnated – просочені) або, пізніше, безпечними. Для стабільного горіння сірник стали просочувати воском або стеарином (пізніше парафіном).
Приклад сірників показує, що часто наукові дослідження рухаються паралельними шляхами. У Відні у 1836 році австрійський хімік, професор Віденського політехнічного інституту Пауль Троттер Майснер винайшов фосфорні сірники, що стало значним прогресом. Його сірники теж мали декілька істотних недоліків: так, від тертя вони могли самозайматися, а якщо й горіли, то з великим полум'ям, розкидаючи в різні боки іскри та залишаючи опіки на руках та обличчі. На одній із лекцій Майснер вирішив показати експеримент, перетираючи з порошком сірки діоксид свинцю та намагаючись підпалити цю суміш. Але вона так і не спалахнула. Один із учнів Майснера, Янош Ірині, зрозумів, що фосфор би давно спалахнув, і вирішив покривати сірникові головки окремим шаром діоксиду свинцю. Так з’явилися сірники, схожі на сучасні зразки – вони безшумно горіли, не вибухали і запалювалися простіше порівняно з іншими зразками. Ірині продав свій винахід купцю Іштвану Ромеру з Відня за 60 пенге, і той почав промислове виробництво нових сірників, розбагатівши завдяки цьому. Частина цих коштів була віддана самому Ірині, на них він поїхав до Берліна навчатися в Гогенхеймському економічному інституті, навчання в якому оплатив саме завдяки цим коштам, і видав книгу з теорії хімії, в якій особливу увагу приділив кислотам.
 |
Пауль Троттер Майснер Янош Ірині
У 1839 році Ірині повернувся до Будапешта, де безуспішно намагалася боротися за право керувати кафедрою хімії Політехнічного університету. Після цього він почав займатися виробництвом сірників та написанням різних статей з теорії хімії (в одній із статей Ірині запропонував ідею покращувати якість кислих ґрунтів за допомогою додавання крейди). Бізнес його, однак, не склався: незважаючи на те, що Пештський завод виробляв до півмільйона сірників на день, він програвав за конкуренцією Іштвану Ромеру, який прагнув позбутися конкурентів.
Олексій ПИЛИПЕНКО
